Гіперурикемія, ремоделювання лівого шлуночка та аритмогенез: можливості корекції у хворих на післяінфарктний кардіосклероз.

Гіперурикемія і її роль у патогенезі серцево-судинних захворювань сьогодні залишаються предметом багатьох досліджень. Згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, гіперурикемію розглядають у рамках метаболічного синдрому [2, 3, 9, 12]. Підвищений рівень сечової кислоти (СК) вважають незалежним предиктором виникнення смерті в пацієнтів з ішемічною хворобою серця та розвитку серцевої недостатності (СН) після інфаркту міокарда (ІМ) [6, 13, 14]. У серії великих епідеміологічних досліджень (NHANES I, Honolulu Heart study, MONICA/CORA Cohort Study, PIUMA, SHEP, Syst-China та ін.) встановлено, що гіперурикемія асоціюється з розвитком серцево-судинних захворювань як у загальній популяції, так і у пацієнтів з високим кардіоваскулярним ризиком [8, 11, 15].

На теперішній час остаточно не визначено роль гіперурикемії в прогресуванні післяінфарктного ремоделювання серця, виникненні аритмій, СН, не встановлено ефекту від терапії гіпоурикемічними засобами.

У дослідженні LIFE показано, що зниження рівня СК більше корелювало з кращими віддаленими результатами в пацієнтів, які лікувалися лосартаном, ніж у тих, які приймали атенолол [10]. Окрім того, метааналіз 7 рандомізованих досліджень (TRACE, SOLVD, ValHeFT, CHARM та ін.) продемонстрував, що терапія як інгібіторами ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ), так і антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ сприяла зменшенню ризику розвитку фібриляції передсердь (ФП) та раптової серцевої смерті за рахунок корекції ремоделювання серця [1, 5].

Важливою передумовою зменшення аритмогенезу є комплексна корекція системних процесів атерогенезу. Наявність комбінованих дисліпідемій, гіпертригліцеридемії в поєднанні з гіперурикемією є підставою для додаткового призначення фібратів [4, 7].

Мета дослідження – підвищити ефективність лікування хворих на післяінфарктний кардіосклероз, асоційований із гіперурикемією, шляхом нормалізації процесів ремоделювання серця, аритмогенезу, атерогенезу та метаболізму сечової кислоти.

Матеріал і методи

Обстежено 147 пацієнтів (106 чоловіків і 41 жінка) віком (59,2±0,8) року з післяінфарктним кардіосклерозом (ПІК). Залежно від використаної програми лікування сформовано чотири групи хворих на ПІК з підвищеним рівнем СК у сироватці крові ((0,59±0,06) ммоль/л): 1-ша група – 30 пацієнтів, яким проводили стандартну терапію згідно з Наказом № 436 МОЗ від 3.07.2006 р., 2-га – 25 пацієнтів, яким замість ІАПФ призначали епросартан у дозі 600 мг на добу; 3-тя – 25 хворих, яким додатково призначали фенофібрат у дозі 200 мг на добу; 4-та група – 26 пацієнтів, яким призначали комбінацію епросартану та фенофібрату. У групу порівняння увійшов 41 хворий на ПІК з нормальним рівнем СК ((0,32±0,05) ммоль/л). Контрольну групу становили 15 здорових осіб.

Ехокардіоскопію проводили за стандартною методикою апаратом «Aloka SSD-2000» (Японія). Масу міокарда (ММ) лівого шлуночка (ЛШ) обчислювали за формулою Penn Convention. За допомогою допплерівського методу оцінювали максимальні швидкості потоків раннього (Е) та пізнього (А) наповнення, їх відношення Е/А, час сповільнення ранньодіастолічного наповнення (DecT), час ізоволюмічного розслаблення ЛШ (IVRT).

Порушення ритму серця оцінювали під час холтерівського моніторування ЕКГ, яке виконували на апараті «Кардиотехника-04» (Росія). Визначали тривалість інтервалу Q-T, його дисперсію (Q-Td) та коригований Q-T (Q-Tc). Варіабельність ритму серця (ВРС) вивчали на підставі аналізу часових (SDANN, SDNN, SDNNidx, RMSSD, pNN50 %) та спектральних (VLF, LF, HF, nHF) показників.

У хворих визначали маркери системного запалення – фактор некрозу пухлини a (ФНП-a), інтерлейкін-1 (ІЛ-1) і С-реактивний білок (СРБ) – методом імуноферментного аналізу. Рівень загального холестерину (ЗХС) у сироватці крові, тригліцеридів (ТГ), холестерину ліпопротеїдів високої густини (ХС ЛПВГ), СК визначали фотометричним методом, холестерину ліпопротеїдів дуже низької густини (ХС ЛПДНГ) – за формулою Friedwald. Коефіцієнт атерогенності (КА) розраховували за формулою А.Н. Клімова.

Усі дослідження виконували до лікування і в його динаміці – через 1, 3 та 6 міс. Статистичний аналіз проводили за допомогою програми SPSS 13.0. Різницю вважали достовірною при Р<0,05.

Результати та їх обговорення

Модифіковані фактори ризику атеросклерозу, такі як дисліпідемія, ожиріння, цукровий діабет, артеріальна гіпертензія (АГ), достовірно частіше спостерігали у пацієнтів з гіперурикемією (Р<0,01). Відповідно до критеріїв IDF (2005) метаболічний синдром виявляли у 8,3 разу частіше у хворих з підвищеним рівнем СК, ніж з нормальним (відповідно у 60,5 і 7,3 %). Оцінка пацієнтів за шкалою GISSI-Prevenzione risk chart показала, що в осіб з гіперурикемією ризик смерті упродовж 4 років значно вищий, ніж у хворих із нормоурикемією. Так, у 64,2 % хворих з підвищеним рівнем СК ризик атеросклерозу становив 15,1–30,0 %, у той час як у 80,5 % пацієнтів з нормальним рівнем СК – не перевищував 5,1–7,5 %. АГ виявлено у 81 (76,4 %) хворого з гіперурикемією і в 17 (41,5 %) – з нормоурикемією.

У пацієнтів з гіперурикемією в анамнезі порівняно з хворими з нормальним рівнем СК переважав ІМ із зубцем Q (відповідно 61,3 і 17,1 %) переважно передньої локалізації (53,8 % проти 28,6 %), у тому числі повторний. Виражені порушення гемодинаміки та розвиток СН ІІБ стадії у 4,6 разу частіше спостерігали в пацієнтів з гіперурикемією. Одночасно в них розвивалися післяінфарктні аневризми, гострі порушення мозкового кровообігу. У групі з нормоурикемією в анамнезі були лише транзиторні ішемічні атаки та ураження периферійного судинного русла за типом облітеруючого атеросклерозу нижніх кінцівок.

Аналіз порушень ритму не показав суттєвої різниці між частотою реєстрації суправентрикулярних аритмій (ФП, суправентрикулярних екстрасистол (СЕС)) у хворих з підвищеним і нормальним рівнем СК. Натомість встановлено відмінності серед шлуночкових порушень ритму. У пацієнтів з гіперурикемією достовірно (в 2,5 разу) частіше реєстрували шлуночкові екстрасистоли (ШЕС) II–IV класу за Lown–Wolf та порушення провідності в системі Гіса–Пуркіньє. Зокрема удвічі частіше, ніж у хворих із нормоурикемією, виявляли двопучкову блокаду лівої ніжки пучка Гіса, у 5,9 разу – правої ніжки, в 1,9 разу – передньої гілки, в 1,6 разу – задньої гілки лівої ніжки пучка Гіса.

Оцінка ВРС у пацієнтів з ПІК показала, що всі часові показники були зниженими порівняно з контрольною групою (SDNN – на 40,1 %, SDANN – на 24,3 %), незалежно від наявності порушень пуринового обміну (Р<0,05). Проте у хворих з великовогнищевим ураженням міокарда часові показники були ще меншими і критично низькими – у хворих, в яких сформувалася аневризма ЛШ, ускладнена СН ІІБ стадії (Р<0,01). Із погіршенням клінічного стану пацієнтів достовірно зростала середньодобова частота скорочень серця (ЧСС), що безпосередньо свідчило про зростання гіперсимпатикотонії. Проте збільшення симпатоадреналових впливів не спричиняло підвищення спектра LF, а навпаки супроводжувалося його зниженням.

У пацієнтів із підвищеним рівнем СК виявлено достовірно більшу (на 42,8 мс) дисперсію інтервалу Q-T порівняно з хворими з нормоурикемією (Р<0,05). При оцінці добових ритмів Q-T показано, що вночі тривалість інтервалу більша, ніж удень, на 20,8 мс, а Q-Td – на 20,0 мс. Вcтановлено кореляційний взаємозв'язок між значенням Q-Tс і епізодами нестійкої шлуночкової тахікардії (r=0,42, p<0,05).

У результаті дослідження функціонального стану міокарда у пацієнтів з підвищеним рівнем СК порівняно з хворими з нормоурикемією виявлено достовірне збільшення кінцеводіастолічного розміру (КДР) ЛШ на 11,6 %, товщини міжшлуночкової перегородки (ТМШП) – на 22,9 %, товщини задньої стінки (ТЗС ЛШ) – на 20,3 %, ММ ЛШ – на 37,7 %, індексу ММ ЛШ (ІММ ЛШ) – на 33,3 % (Р<0,01). У 17 (16,0 %) осіб з гіперурикемією виявлено дилатацію ЛШ, у 84,0 % – виражену гіпертрофію. Встановлено, що зі збільшенням рівня СК зростав ІММ ЛШ.

При аналізі типів ремоделювання ЛШ у пацієнтів із гіперурикемією переважала концентрична (56,6 %) і ексцентрична (40,6 %) гіпертрофії. Натомість у хворих із нормоурикемією ці порушення геометрії спостерігали лише відповідно в 26,8 та 31,7 % випадків. Нами встановлено, що при концентричній гіпертрофії ШЕС високих градацій, у тому числі пароксизми нестійкої шлуночкової тахікардії, виявлялися в 1,9 разу частіше, ніж при ексцентричній (Р<0,05).

У пацієнтів із гіперурикемією частіше спостерігали діастолічну дисфункцію ЛШ (85,8 % порівняно з 36,6 % у хворих з нормоурикемією): за релаксаційним типом (відповідно у 19,8 і 9,7 %), псевдонормальним (відповідно у 67,0 і 26,8 %). Рестриктивний тип виявлено лише у хворих з підвищеним рівнем СК (13,2 %). Систолічну дисфункцію діагностовано в 15 (14,2 %) пацієнтів із гіперурикемією та 5 (12,2 %) з нормоурикемією. Встановлено позитивний достовірний зв'язок рівня СК з розмірами лівого передсердя (ЛП), правого шлуночка, ТМШП, КДР ЛШ, ММ ЛШ, ІММ ЛШ (r=0,30–0,49, р<0,01), ТЗС ЛШ (r=0,22, р<0,05), а також з показниками діастолічної функції: E, DecT (r=0,26–0,61, р<0,01), Е/A (r=0,21, р<0,05).

Ліпідний спектр крові хворих із гіперурикемією характеризувався достовірно більшими показниками: ЗХС – на 20,9 %, ТГ – на 38,1 %, ХС ЛПНГ – на 31,8 % та нижчим рівнем ХС ЛПВГ – на 32,8 % (Р<0,01) порівняно з пацієнтами з нормальним рівнем СК. У них переважала комбінована дисліпідемія (67,9 проти 2,4 %) та гіпертригліцеридемія (6,6 проти 2,4 %). Разом з тим у пацієнтів із гіперурикемією виявлено суттєве підвищення маркерів системного запалення, зокрема СРБ – на 71,4 %, ІЛ-1 – на 49,9 %, ФНП-a – на 76,2 % (Р<0,01) порівняно з хворими з нормоурикемією. Встановлено кореляційний зв'язок між підвищеним рівнем СК і СРБ (r=0,7, р<0,01), ФНП-a (r=0,8, р<0,01), ІЛ-1 (r=0,7, р<0,01). Окрім того, показано, що зі збільшенням рівня СК відповідно зростали показники СРБ, ІЛ-1, ФНП-a, що підтверджує роль гіперурикемії в системній запальній відповіді.

Стандартна терапія сприяла покращанню в 46,7 % досліджуваних 1-ї групи, в основному, за рахунок зменшення проявів СН. Цільових рівнів артеріального тиску (АТ) вдалося досягнути лише в 36,8 % пацієнтів. За даними спектрального аналізу ВРС, у більшості хворих утримувалася гіперсимпатикотонія. У 53,3 % пацієнтів SDNN залишався на рівні менше 100 мс. Окрім того, у них реєстрували ШЕС високих градацій, не виявлено суттєвої динаміки тривалості інтервалу Q-T.

Через 3 міс на тлі стандартного лікування спостерігали позитивні тенденції до зменшення КДР ЛШ, ММ ЛШ, ІММ ЛШ, проте ці зміни не були достовірними. Фракція викиду (ФВ) ЛШ суттєво не змінилася. Через 6 міс виявлено достовірне зменшення ММ ЛШ на 10,9 г (на 2,3 %) і ІММ ЛШ на 9,5 г/м2 (на 4,1 %) (Р<0,05), що свідчить про регрес гіпертрофії ЛШ. Зменшення ММ ЛШ безпосередньо пов'язано зі зменшенням ТМШП на 3,5 % та ТЗС ЛШ на 5,6 % (Р<0,05). Проте відносна товщина стінки не змінилася, що також свідчить про переважання концентричної гіпертрофії в цієї категорії пацієнтів.

Стандартна терапія забезпечувала корекцію дисліпідемії за рахунок зниження рівня більшості атерогенних фракцій ліпідів, окрім ТГ та СК, не відзначено достатнього зростання ХС ЛПВГ. Збереження гіпертригліцеридемії та гіперурикемії є негативними чинниками, які не дозволяють забезпечувати адекватний баланс у метаболізмі пуринів та ліпідів.

Включення епросартану до комплексної терапії сприяло покращанню клінічного стану в 80,0 % досліджуваних 2-ї групи за рахунок зменшення проявів СН та адекватної корекції АГ. Цільових рівнів АТ досягнуто в 60,0 % пацієнтів. Середня ЧСС зменшилася на 13,1 % удень та на 19,7 % уночі, що супроводжувалося зростанням циркадного індексу. Загальна кількість ШЕС зменшилася на 73,7 % (Р<0,01), частота епізодів парних ШЕС – на 84,4 % (Р<0,05); СЕС – на 70,6 % (Р<0,01), парних СЕС – на 70,2 % (Р<0,01), групових – на 41,4 % (Р<0,05). Одночасно спостерігали достовірне зростання SDNN на 12,5 %, SDNNidx – на 22,1 %, SDANN – на 10,6 %, pNN50 % – на 24,0 %, nHF – на 18,0 % та зменшення VLF – на 21,8 %, LF – на 15,2 % (Р<0,01).

Відзначено позитивну динаміку змін тривалості інтервалу Q-T, зокрема середня тривалість Q-T достовірно зменшилася на 2,6 мс (Р<0,05), максимальна – на 8,4 мс (Р<0,01), середня Q-Tс – на 3,0 мс (Р<0,05), максимальна – на 11,2 мс, Q-Td – на 15,2 мс (Р<0,01). Достовірних кореляцій між тривалістю інтервалу Q-T та рівнем АТ не виявлено, що свідчить про незалежний вплив епросартану на процеси шлуночкової реполяризації (Р>0,05).

Терапія з включенням епросартану забезпечувала зменшення ММ ЛШ на 15,6 г, ІММ ЛШ – на 10,5 г/м2 та зростання ФВ ЛШ – на 3,7 % (Р<0,01). Відзначено зниження швидкості Е на 13,0 см/с (14,1 %) та зростання швидкості А на 18,1 см/с (23,6 %, Р<0,01). Відношення Е/А зменшилося на 0,32 од. (26,4 %, Р<0,01), DecT збільшився на 3,5 мс (1,8 %, Р<0,05). Усі ці зміни свідчать про покращання діастолічного наповнення ЛШ, а отже й про корекцію діастолічної дисфункції.

Динаміка клінічних проявів захворювання, показників кардіогемодинаміки, ХМ ЕКГ і рівня АТ у пацієнтів 3-ї групи, яким у комплекс лікування було включено фенофібрат, була зіставною з такою у пацієнтів 1-ї групи, які отримували стандартну терапію. Проте спостерігали достовірне покращання стану ліпідного і пуринового обміну: вміст у сироватці крові ЗХС зменшився на 26,6 %, ТГ – на 39,4 %, ХС ЛПНГ – на 38,4 %, ХС ЛПДНГ – на 39,6 %, КА – на 60,2 %, а рівень ХС ЛПВГ зріс на 30,1 % (Р<0,01). Рівень СК зменшився на 37,0 % (Р<0,01). Вміст СРБ у сироватці крові зменшився на 76,3 %, ІЛ-1 – на 46,4 %, ФНП-a – на 56,3 % (Р<0,01). Кореляційний аналіз не виявив зв'язку між зниженням рівня атерогенних фракцій ліпідів і СРБ (r=-0,08, p=0,5), ФНП-a (r=-0,015, p=0,2), ІЛ-1 (r=-0,18, p=0,2), що свідчить про незалежність ліпідознижувального і протизапального ефектів фенофібрату.

Включення комбінації епросартану і фенофібрату до комплексної терапії сприяло покращанню клінічного стану у 88,5 % досліджуваних 4-ї групи за рахунок зменшення проявів аритмічного синдрому, СН та адекватної корекції АГ. Цільових рівнів АТ досягнуто в 61,9 % пацієнтів завдяки монотерапії та в 38,1 % – при застосуванні комбінованої антигіпертензивної терапії. Відзначено зменшення середньої ЧСС на 11,3 % удень та 12,2 % уночі, що супроводжувалося нормалізацією циркадного індексу. Загальна кількість ШЕС зменшилася на 66,4 % (Р<0,01), досягнуто повного усунення епізодів шлуночкової тахікардії, поліморфної екстрасистолії, загальна кількість ранніх та парних екстрасистол зменшилася на 94,1 %. Окрім того, зменшилася загальна кількість СЕС на 74,2 % (Р<0,01), парних – на 67,2 % (Р<0,01), групових – на 50,9 % (Р<0,05). За час спостереження нових пароксизмів ФП та суправентрикулярної тахікардії у пацієнтів цієї групи не виявлено. Середня тривалість інтервалу Q-T достовірно зменшилася на 9,3 мс (Р<0,05), максимальна Q-Tс – на 16,5 мс (Р<0,01), Q-Td – на 17,0 мс (Р<0,01). При цьому суттєво підвищилася ВРС, а також нормалізувався вегетативний баланс за рахунок збільшення парасимпатичних впливів і зменшення симпатичних. Так, SDNN збільшився на 19,7 %, SDANN – на 29,1 %, pNN50 % – на 26,9 % (Р<0,01), RMSSD – на 18,8 % (Р<0,05). VLF і LF зменшилися відповідно на 29,6 і 23,2 %, HF і nHF зросли на 14,8 та 25,1 % (Р<0,01).

Найбільшого регресу гіпертрофії ЛШ (на 14,3 г/м2 (6,6 %)), а також достовірного (Р<0,05) зменшення розмірів ЛП (на 8,0 %) досягнуто в 4-й групі. Відзначено зростання ФВ ЛШ на 6,2 % (Р<0,01).

При вихідних рестриктивних показниках наповнення ЛШ епросартан сприяв покращанню діастолічного наповнення шлуночків серця з переходом у псевдонормальний тип трансмітрального потоку (Р<0,01). У свою чергу, при псевдонормалізації відзначали покращання показників внутрішньосерцевої гемодинаміки з переходом у тип порушеного розслаблення ЛШ (Р<0,01).

Разом з тим, під впливом терапії досягнуто стійкого ліпідознижувального, гіпоурикемічного та плейотропного ефектів. Вміст ЗХС у сироватці крові зменшився на 21,1 %, ТГ – на 44,2 %, ХС ЛПНГ – на 30,1 %, ХС ЛПДНГ – на 43,8 %, КА – на 54,6 %, СК – на 37,5 %, рівень ХС ЛПВГ підвищився на 30,7 % (Р<0,01). Відзначено зменшення СРБ на 71,2 %, ФНП-a – на 69,0 %, ІЛ-1 – на 47,1 % (Р<0,01).

Узагальнюючи отримані результати, можна зробити висновок, що епросартан і фенофібрат у комплексі зі стандартною терапією ефективно коригують системні процеси атерогенезу, які лежать в основі прогресування ішемічної хвороби серця, шляхом корекції комбінованої дисліпідемії, гіперурикемії, зменшення проявів системного запалення. Тривала блокада ренін-ангіотензинової і симпатоадреналової систем сприяє зменшенню проявів патологічного післяінфарктного ремоделюванння, аритмогенезу та адекватно коригує супутню АГ.

Висновки

У пацієнтів з післяінфарктним кардіосклерозом, в анамнезі яких переважають великовогнищеві, повторні інфаркти міокарда, ускладнені розвитком післяінфарктних аневризм і серцевої недостатності на тлі супутньої патології (артеріальної гіпертензії, цукрового діабету, ожиріння), достовірно, в 3,9 разу, частіше діагностують гіперурикемію. При цьому в 60,5 % таких хворих виявляють метаболічний синдром, одним із проявів якого є підвищений рівень сечової кислоти.

У хворих на післяінфарктний кардіосклероз, асоційований з гіперурикемією, спостерігають неоднорідність процесів шлуночкової реполяризації (дисперсія Q-T більше 70 мс) та зниження часових показників варіабельності серцевого ритму (SDNN менше 100 мс) на тлі загального вегетативного дисбалансу з переважанням гіперсимпатикотонії. При цьому в них достовірно, в 2,5 разу, частіше реєструють шлуночкову екстрасистолію II–IV класу за Lown–Wolf та порушення провідності в системі Гіса–Пуркіньє, порівняно з хворими з нормоурикемією.

Гіперурикемія асоціюється з прогресуванням патологічного післяінфарктного ремоделювання серця, яке проявляється достовірним збільшенням індексу маси міокарда лівого шлуночка ((220,9±6,9) г/см2) та порушенням його геометрії за типом концентричної (56,6 %) і ексцентричної (40,6 %) гіпертрофії з формуванням діастолічної дисфункції за релаксаційним типом у 19,8 %, за псевдонормальним – у 67,0 % та рестриктивним – у 13,2 % пацієнтів. Встановлено достовірний кореляційний взаємозв'язок між підвищеним рівнем сечової кислоти і показниками внутрішньосерцевої гемодинаміки та діастолічної функції (r=0,4–0,6, р<0,01).

Застосування епросартану в комплексі зі стандартною терапією сприяє нормалізації циркадного індексу, частоти скорочень серця, зменшенню загальної кількості шлуночкових екстрасистол на 66,4 %, повному усуненню епізодів шлуночкової тахікардії, поліморфної екстрасистолії, зменшенню тривалості коригованого інтервалу Q-T і його дисперсії на 21,1 % та підвищенню варіабельності ритму серця. Цільових рівнів артеріального тиску та нормалізації добового профілю досягнуто у 85,7 % хворих. Відзначено достовірний регрес гіпертрофії лівого шлуночка (індекс маси міокарда зменшився на 14,3 г/м2) та зростання його фракції викиду з (46,2±1,2) до (52,4±1,1) %.

Включення в комплексну терапію фенофібрату у хворих на післяінфарктний кардіосклероз, асоційований з гіперурикемією, забезпечує стійкий гіпоурикемічний, гіполіпідемічний та плейотропний ефекти, що проявляється зниженням рівня загального холестерину на 21,1 %, тригліцеридів на 44,2 %, ліпопротеїдів низької густини на 30,1 %, сечової кислоти на 37,5 %, С-реактивного білка на 71,2 %, фактора некрозу пухлини a на 69,0 %, інтерлейкіну-1 на 47,1 % та зростанням вмісту ліпопротеїдів високої густини на 30,7 %.

Комбінована терапія епросартаном та фенофібратом у хворих на післяінфарктний кардіосклероз, асоційований з гіперурикемією, є адекватним засобом для досягнення цільових рівнів артеріального тиску, корекції дисліпідемії, гіперурикемії та активності системного запалення, запобігання патологічному ремоделюванню серця та прогресуванню систоло-діастолічної дисфункції міокарда, за рахунок чого достовірно покращуються параметри варіабельності ритму серця та зменшується частота небезпечних для життя аритмій.

Література

1.Гавриш О.С., Мхітарян Л.С., Вербицький В.В. Структурно-метаболічні аспекти антиаритмічного впливу лозартану при хронічній коронарній недостатності // Укр. кардіол. журн. – 2004. – № 3. – С. 92-96.

2.Игнатенко Г.А., Мухин И.В., Субботина Е.А. Патофизиологическая роль гиперурикемии при кардиоваскулярной патологии // Врачебная практика. – 2005. – № 3. – С. 87-92.

3.Синяченко О.В., Ігнатенко Г.А., Мухін І.В. Клініко-лабораторні аспекти пуринового обміну: норма та патологія // Медицина залізничного транспорту України. – 2004. – № 1. – С. 96-100.

4.Achimastos A., Liberopoulos E., Nikas S. The effects of the addition of micronized fenofibrate on uric acid metabolism in patients receiving indapamide // Curr. Med. Res. Opin. – 2002. – № 18 (2). – Р. 59-63.

5.Anand K., Mooss An., Hee T.T. Meta-analysis: inhibition of renin-angiotensin system prevents new-onset atrial fibraillation // Amer. Heart J. – 2006. – № 152 (2). – Р. 217-222.

6.Bickel C., Hans J. Serum uric acid as an independent predictor of mortality in patients with angiografically proven coronary artery disease // Amer. J. Cardiology. – 2002. – № 89. – Р. 12-17.

7.Elisaf M. Effects of fibrates on serum metabolic parameters // Curr. Med. Res. Opin. – 2002. – № 18 (5). – Р. 269-276.

8.Fang J., Alderman M.H. Serum uric acid and cardiovascular mortality the NHANES I epidemiologic follow-up study, 1971–1992. National Health and Nutrition Examination Survey // JAMA. – 2000. – № 283. – Р. 2404-2410.

9.Heinig M., Johnson R.J. Role of uric acid in hypertension, renal disease and metabolic syndrome // Cleve Clin. J. Med. – 2006. – № 73 (12). – Р. 1059-1064.

10.Hoieggen A., Alderman M.H., Kjeldsen S.E. et al. The impact of serum uric acid on cardiovascular outcomes in the LIFE study // Kidney Int. – 2004. – № 65. – Р. 1041-1049.

11.Joshua F., Baker J., Eswar Krishnan Lan Chen et al. Baker Serum uric acid and cardiovascular disease: Recent developments, and where do they leave us? // The Amer. J. Medicine. – 2005. – Vol. 118. – P. 816-826.

12.Krishnan E., Kwoh C.K., Schumacher H.R. et al. Hyperuricemia and incidence of hypertension among men without metabolic syndrome // Hypertension. – 2007. – № 49. – P. 298-303.

13.Pascual-Figal D.A., Hurtado-Martinez J.A., Redondo B. et al. Hyperuricemia and long-term outcome after hospital discharge in acute heart failure patients // Eur. J. Heart Fail. – 2006. – Vol. 9. – P. 518-524.

14.Peterson T.S., Madsen T.V., Jespersen J.B. et al. Uric acid in patients with angiographically documented coronary heart disease // Acta Cardiol. – 2006. – № 61 (5). – Р. 525-529.

15.Verdecchia P., Schillaci G., Reboldi G. et al. Relation between serum uric acid and risk of cardiovascular disease in essential hypertension. The PIUMA study // Hypertension. – 2000. – № 36. – Р. 1072-1078.

М.І. Швед, С.Й. Гриценко.

Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського.