Артеріальна гіпертензія у хворих на ІХС: частота реєстрації та вплив на функцію нирок.

Н.І. Бардаченко, О.В. Курята.

Дніпропетровська державна медична академія.

Мета – оцінити поширеність артеріальної гіпертензії (АГ) та її вплив на функціональний стан нирок у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС), які підлягають ангіографічним дослідженням.

Матеріал і методи. Проведено одномоментний ретроспективний аналіз 594 історій хвороб пацієнтів з ІХС у віці від 25 до 88 років (середній вік – (57,68±0,42) року), яким проводили коронарографічне дослідження. Чоловіки – 81 % (481 особа), жінки – 19 % (113 осіб). Ступінь АГ оцінювали за допомогою класифікації, яка прийнята в Україні і рекомендована для подальшого застосування згідно з наказом № 436 від 03.07.2006 р. Функціональний стан нирок оцінювали за швидкістю клубочкової фільтрації (ШКФ), яку розраховували за формулою Кокрофта – Голта, ґрунтуючись на концентрації креатиніну сироватки, який визначали за допомогою калориметричних методів.

Результати. Переважна більшість пацієнтів (77,8 %) страждали на АГ протягом досить тривалого часу, серед яких АГ 2-го ступеня була у 241 (52,2 %) пацієнта, ІІІ ступеня – у 221 (47,8 %). Також заслуговує на увагу той факт, що більше третини з них (37,9 %) хворіли на АГ понад 11 років, що у середньому становило (15,6±1,8) року, і тільки у 22,2 % хворих на ІХС в анамнезі АГ не була зареєстрована. У 8,1 % хворих, які страждали на АГ, виявлено підвищений рівень креатиніну (середній рівень – (149,9±4,9) мкмоль/л) та зниження ШКФ (середній рівень – (67,2±1,3) мл/хв/1,73 м2).

Таким чином, отримані дані потребують подальшого дослідження фактора, який обумовлює зниження функції нирок, що є перспективним у рамках концепції кардіоренального синдрому і практично доцільним, враховуючи необхідність проведення рентгенконтрастних досліджень вінцевих судин і розроблення заходів щодо профілактики розвитку рентгенконтрастних нефропатій.

Гендерні та вікові особливості пуринового обміну у хворих на ГХ.

В.В. Божко, Л.А. Резнік, А.Є. Замазій, М.М. Дунаєвська, О.М. Губанова

ДУ "Інститут терапії ім. Л.Т. Малої" АМН України, м. Харків

Мета – визначення показників обміну пуринів у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) залежно від їх статі та віку.

Матеріал і методи. Обстежено 103 хворих на ГХ, з них – 53 чоловіки віком у середньому (52,8±2,0) року та 50 жінок віком (57,1±1,8) року. Серед обстежених хворих ГХ І стадії виявляли у 2 (2,0 %) хворих, ГХ ІІ стадії – у 80 (77,7 %), ГХ ІІІ стадії – у 21 (20,3 %), підвищення артеріального тиску (АТ) 1-го ступеня – у 2 (2,0 %) хворих, ГХ 2-го ступеня – у 22 (21,3 %), ГХ 3-го ступеня – у 79 (76,7 %).

Стан пуринового обміну оцінювали за рівнями сечової кислоти (СК) у крові та в сечі за допомогою фотокалориметричного методу. За гіперурикемію приймали рівень СК понад 360 мкмоль/л. Нормоурикозурією вважали концентрацію СК у сечі 1,5–4,5 ммоль/добу, гіперурикозурією – понад 4,5 ммоль/добу, гіпоурикозурією – менш ніж 1,5 ммоль/добу. За нормальний кліренс СК приймали показник 5–7 мл/хв, підвищений кліренс СК – більше 7 мл/хв, знижений кліренс СК – менше 5 мл/хв [Балкаров І.М., 2004]. Швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) визначали за формулою Кокрофта – Голта.

Результати. Не встановлено достовірної різниці між показниками СК у крові у чоловіків та жінок – відповідно (394,1±24,4) та (356,7±29,8) мкмоль/л. Але у чоловіків відзначали достовірно більш високі показники добової урикозурії ((5,53±2,45) ммоль/добу), ніж у жінок ((2,71±0,24) ммоль/добу, Р<0,05). Це супроводжувалось достовірно (Р<0,05) більш високими показниками ШКФ у чоловіків ((114,8±5,6) мл/хв/1,73 м2), ніж у жінок ((93,5±3,3) мл/хв/1,73 м2).

При розподілі пацієнтів на групи за віковими показниками встановлено, що рівні СК у крові в групах достовірно не відрізнялися. Концентрація СК у сечі була максимальною у віковій групі 30–39 років – (3,94±0,62) ммоль/добу (Р<0,05). В решті вікових груп концентрація СК в сечі була значно нижчою і її показники достовірно не відрізнялися один від одного. Кліренс СК у віковій групі 30–39 років становив (4,55±0,41) мл/хв. У групах 40–49 років, 50–59 років, 60–69 років кліренс СК недостовірно підвищувався (відповідно (5,68±0,39) мл/хв, (6,23±0,27) мл/хв, (5,21±0,42) мл/хв). У групі пацієнтів понад 70 років показник кліренсу СК мав тенденцію до зниження – (4,80±0,39) мл/хв.

Висновки. Відзначені більш високі показники добової урикозурії у чоловіків, ніж у жінок, які відбувалися на тлі підвищення швидкості клубочкової фільтрації, а також недостовірні коливання цих показників в різних вікових категоріях.

Особенности мониторинга АД у молодых лиц с артериальной гипертензией.

Н.В. Бондаренко.

Областной кардиологический диспансер, г. Одесса.

Цель – оценить особенности профиля артериального давления (АД) по данным суточного мониторирования артериального давления (СМАД) и состояния прессорных нейрогуморальных субстанций у лиц с гипертонической болезнью І стадии (ГБ І ст.), нейроциркуляторной дистонией с гипертензивным синдромом (НЦД с ГС) и хроническим гломерулонефритом (ХГН).

Материал и методы. В исследование были включены 182 молодых пациента с артериальной гипертензией в возрасте от 18 до 32 лет (средний возраст составил (19,8±1,3) года). Пациенты были разделены на три группы: 1-я (n=63) лица с нейроциркуляторной дистонией с гипертензивным синдромом (НЦД с ГС), 2-я (n=67) – больные с ГБ І ст., 3-я (n=50) – с хроническим гломерулонефритом (ХГН). Всем обследуемым выполнено СМАД и определение нейрогуморальных детерминант (экскреция адреналина и норадреналина в суточной моче, уровень ренина в плазме крови).

Результаты. Анализ данных СМАД выявил достоверно большие уровни АД у больных ХГН, чем у пациентов с НЦД с ГС и ГБ I ст. (среднее суточное систолическое АД (151,5±2,4) против (136,9±1,2) мм рт. ст. и (144,3±2,4) мм рт. ст., среднее суточное диастолическое АД (91,7±2,2) против (85,4±1,2) и (81,6±1,1) мм рт. ст., Р<0,05). Вариабельность АД максимально повышенной была у больных с НЦД с ГС, а минимально – у больных ГБ І ст. (13,7±0,9) против (12,4±0,5) мм рт. ст., Р<0,05). Отмечалось большее количество пациентов типа non-dipper (суточный индекс < 10 %) в группе больных с ХГН, меньшее в группе больных ГБ І ст. ( 86,1 % против 21,2 %, Р<0,05).

При изучении уровня катехоламинов содержание адреналина повышалось во 2-й и 3-й группах, относительно 1-й (8,03±0,34) и (7,99±0,61) против (6,41±0,31) мкг/сут, Р<0,05), норадреналина ((21,44±1,13) и (20,37±0,99) против (16,31±1,07) мкг/сут, Р<0,05). Уровень ренина имел максимальные значения у больных ХГН: (8,67±0,41) против (7,11±0,37) и (5,54±0,71) нг/мл/ч, Р<0,05).

Выводы. Выявлены дифференциальные различия гемодинамических и нейрогуморальных детерминант, характеризующихся достоверно более высокими параметрами АД, уровнем катехоламинов и ренина у больных с ХГН по сравнению с лицами, страдающими ГБ І ст. и НЦД с ГС. Наибольшая динамика показателей суточного профиля АД наблюдалась у пациентов с НЦД с ГС. Лабораторный мониторинг выявил корреляционную связь между показателями ренин-ангиотензиновой системы и суточной динамикой АД, а также прямую зависимость уровня гипертензии от повышения активности симпатоадреналовой системы. Результаты настоящего исследования позволяют оптимизировать дифференциальную диагностику и лечение пациентов с синдромом артериальной гипертензии.

Влияние комбинированной антигипертензивной терапии на метаболический статус больных после острых ишемических нарушений мозгового кровообращения.

В.В. Бугерук, Т.Н. Муратова, С.И. Дрибина, С.М. Олейник, А.Ю. Клименко, В.Ю. Короткова.

Центр восстановительной и реконструктивной медицины.

Одесский государственный медицинский университет.

Цель – выявить влияние комбинированной антигипертензивной терапии телмисартаном и индапамидом на артериальное давление (АД) и липидный спектр у больных с артериальной гипертензией в восстановительном периоде острого ишемического нарушения мозгового кровообращения.

В течение 24 нед наблюдали 35 больных с гипертонической болезнью III стадии и перенесенными цереброваскулярными событиями (ишемический инсульт у 24 пациентов и транзиторная ишемическая атака – у 11). Больные имели пограничный уровень липидемии. Для контроля АД пациенты получали телмисартан в дозе 40–80 мг/сут в комбинации с индапамидом медленного высвобождения 1,5 мг/сут. Также больные получали стандартную нейротропную терапию. Суточное мониторирование АД выполнено всем больным в начале и в конце исследования, оценивали динамику среднесуточного давления. Исходно и после 24 нед лечения определяли в крови, взятой натощак, уровни общего холестерина (ХС), ХС липопротеидов высокой (ЛПВП) и низкой плотности (ЛПНП), триглицеридов, глюкозы.

Уровень среднесуточного систолического АД до начала лечения составлял (157,5±5,1) мм рт. ст., диастолического – (92,8±4,9) мм рт. ст. Через 2 мес был достигнут удовлетворительный контроль АД, среднесуточное систолическое АД составило (138,9±7,8) мм рт. ст. (Р<0,05), среднесуточное диастолическое АД – (83,1±5,4) мм (Р<0,05). По данным офисного измерения АД, целевого уровня АД (<130/80 мм рт. ст.) достигли 88,9 % пациентов. Наблюдалась тенденция к снижению уровня общего ХС с (5,445±1,14) до (5,142±1,3) ммоль/л, ЛПНП с (4,157±1,21) до (4,001±1,01) ммоль/л. Достоверно снизился уровень триглицеридов с (2,11±1,09) до (1,844±0,91) ммоль/л и увеличилась концентрация ЛПВП с (1,012±0,44) до (1,387±0,29) ммоль/л (Р<0,05). Глюкоза натощак сохранялась на нормальном уровне (5,351±0,9) ммоль/л исходно и (5,201±0,67) ммоль/л через 24 нед (Р>0,05).

Таким образом, комбинированная антигипертензивная терапия телмисартаном и индапамидом была эффективна для стабилизации артериального давления и оказала позитивный метаболический эффект, который может быть обусловлен агонистичным влиянием телмисартана на PPAR-g рецепторы, которые участвуют в регуляции углеводного и липидного обмена, и метаболической нейтральностью индапамида.

Вміст передсердного натрійуретичного пептиду у хворих на цукровий діабет та тиреотоксикоз у поєднанні з артеріальною гіпертензією.

О.В. Булат, С.Т. Зубкова.

ДУ "Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка" АМН України, м. Київ.

Відомо, що будь-які ендокринні розлади супроводжуються порушеннями серцево-судинної системи, зокрема розвитком симптоматичних гіпертензій та метаболічної кардіоміопатії. Артеріальна гіпертензія (АГ) будь-якого генезу супроводжує цукровий діабет (ЦД) і зустрічається у 50 % випадків. Знання патогенезу АГ взагалі і при ендокринній патології зокрема може служити поштовхом для створення більш дієвих засобів медикаментозного лікування.

Мета – вивчення вмісту передсердного натрійуретичного пептиду (ПНП) у хворих на ЦД та тиреотоксикоз (ТЗ) у поєднанні з артеріальною гіпертензією.

Матеріал і методи. Обстежено 25 хворих на ТЗ із симптоматичною АГ. 75 пацієнтів з ЦД було розподілено на три групи (по 25 пацієнтів у кожній) згідно з генезом АГ: есенціальну (ЕАГ), атеросклеротичну (ААГ) та нефрогенну (НАГ). Середній вік хворих – (35,4±20,5) року. В процесі аналізу даних пацієнти порівнювалися з групою контролю, до якої увійшли здорові особи відповідного віку без підвищення артеріального тиску в анамнезі.

Концентрація ПНП в плазмі крові визначалася за методом радіоімуноаналізу з використанням стандартних наборів виробництва фірми Amersham (Англія).

Результати. За нашими даними, рівень ПНП у контрольній групі становив (5,4±0,79) фмоль/мл, що відповідає результатам інших світових досліджень.

У хворих на ТЗ вміст ПНП майже не відрізнявся від контрольних показників і становив (4,8±0,89) фмоль/мл. За даними ЕКГ у хворих на ТЗ було виявлено ознаки помірної метаболічної кардіоміопатії. Середні значення АТ: систолічний – (150,5±5,5) мм рт. ст., діастолічний – (80,5±5,0) мм рт. ст.

Аналізуючи залежність секреції ПНП від виду АГ у хворих на ЦД, встановлено, що при ЕАГ вміст гормону був (13,9±2,9) фмоль/мл. Ознаки метаболічних змін серця за даними ЕКГ фіксувалися майже у всіх хворих цієї групи. Середнє значення систолічного АТ становило (150,5±6,5) мм рт. ст., діастолічного АТ – (95,7±3,2) мм рт. ст.

Рівень ПНП у хворих на ЦД та ААГ – (17,5±3,5) фмоль/мл. За даними ЕКГ у 96 % хворих цієї групи були ознаки ХКН, гіпертрофія і систолічне перевантаження лівого шлуночка. Показники АТ: систолічний – (170,0±9,0) мм рт. ст., діастолічний – (86,0±5,8) мм рт. ст.

У хворих на ЦД та НАГ з I–III ступенем нефропатії зафіксовано найвищі показники ПНП – (41,8±8,8) фмоль/мл. Встановлено також, що у хворих з НАГ показники ПНП зростали з прогресуванням нефропатії. Кореляційний аналіз дозволив встановити взаємозв’язок між рівнем ПНП та ступенем протеїнурії. Лише у половини хворих цієї групи ЕКГ підтвердила наявність гіпертрофії та систолічного перевантаження лівого шлуночка. Середні показники систолічного АТ були (165,0±8,0) мм рт. ст., діастолічного АТ – (100,0±5,0) мм рт. ст.

Отже, збільшення ПНП у крові пропорційно зниженню функції нирок може бути показником ступеня зміни ниркових клубочків у хворих на ЦД та нефропатію. Підвищення ПНП у хворих на ЦД з поєднаними ЕАГ та ААГ, також не виключає можливості впливу ниркового фактора на вміст ПНП і у цих хворих.

Збільшення ПНП у плазмі крові, на наш погляд, може бути не лише ознакою первинних серцево-судинних розладів, зокрема серцевої недостатності, а й відповіддю на збільшення об’єму циркулюючої плазми у хворих з порушенням ниркової функції.

Продолжительность комплекса QRS ЭКГ у пациентов с АГ и ФП.

И.Ю. Бурда.

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина.

Изменение продолжительности комплекса QRS ЭКГ в сторону укорочения или удлинения может приводить к электрической нестабильности миокарда и развитию фатальных желудочковых аритмий, внутри- и/или межжелудочковому асинхронизму, снижению эффективности сердечного выброса и являться независимым предиктором высокого риска смерти.

Цель – изучение связи между продолжительностью комплекса QRS ЭКГ и клиническим статусом пациентов с артериальной гипертензией (АГ) и фибрилляцией предсердий (ФП).

Материал и методы. Обследовано 137 пациентов (88 мужчин и 49 женщин) в возрасте (65±10) лет с АГ и ФП. У 15 пациентов была АГ 1-й степени, у 84 – 2-й степени и у 38 – 3-й степени. У 9 пациентов была пароксизмальная, у 40 – персистирующая и у 88 – постоянная ФП. Оценивали следующие классифицирующие признаки: пол, возраст, форму ФП, класс частоты сокращений сердца (ЧСС), степень тяжести АГ и сердечной недостаточности (СН), фракцию выброса (ФВ) левого желудочка (ЛЖ), конечнодиастолический диаметр (КДД) ЛЖ, переднезадний размер левого предсердия (ЛП), толщину задней стенки (ТЗС) ЛЖ. Регистрацию ЭКГ производили на компьютерном электрокардиографе "Cardiolab+". Продолжительность комплекса QRS ЭКГ измеряли в отведениях II, V1, V5, V6 (три последовательных комплекса) с выбором максимального значения для отведения и зарегистрированных комплексов. Выделены классы продолжительности комплекса QRS ЭКГ: укороченный (менее 60 мс), нормальный (60–100 мс) и удлиненный (боле 100 мс). Оценка ФВ, КДД, ТЗС ЛЖ и переднезаднего размера ЛП производилась с помощью эхокардиографа SIM 5000 plus. Систолическое и диастолическое артериальное давление измеряли тонометром Microlife BP AG1–20. Данные заносились в базу Microsoft Excel с расчетом среднего значения (М) и стандартного отклонения (SD). Статистические различия между группами оценивали с помощью критерия знаков (Т) и Манна–Уитни (U).

Результаты. Диапазон продолжительности комплекса QRS ЭКГ в изученной популяции составил 78–190 мс. 53 % пациентов имели удлиненный комплекс QRS ЭКГ, укороченных комплексов QRS ЭКГ не было. Продолжительность комплекса QRS ЭКГ у мужчин превышала таковую у женщин. С возрастом наблюдалось удлинение комплекса QRS ЭКГ. С увеличением степени тяжести АГ комплекс QRS ЭКГ удлинялся. Продолжительность комплекса QRS ЭКГ при пароксизмальной и персистирующей ФП превышала таковую при постоянной форме. С удлинением комплекса QRS ЭКГ у пациентов с АГ и ФП возрастали степень тяжести СН, переднезадний размер ЛП, КДД и ТЗС ЛЖ, снижались ФВ ЛЖ и ЧСС.

Выводы. В ведении пациентов с АГ и ФП важно учитывать продолжительность комплекса QRS ЭКГ.

Вплив комплексного лікування на структурно-функціональні параметри серця та маркери СН у хворих на АГ з постінфарктним кардіосклерозом.

І.І. Вакалюк, М.А. Оринчак.

Івано-Франківський національний медичний університет.

Мета – оцінити вплив комплексного антигіпертензивного лікування із включенням статину на структурно-функціональні параметри серця та маркери серцевої недостатності (СН) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з постінфарктним кардіосклерозом.

Матеріал і методи. Обстежено 70 хворих (50 чоловіків, 20 жінок; вік – (55,03±7,35) роки) на АГ III стадії, СН II ФК (NYHA), які перенесли інфаркт міокарда 1,5–2 роки тому. Проведено загальноклінічне, ехокардіографічне (ЕхоКГ) обстеження, визначення офісного артеріального тиску (АТ), добового моніторування АТ (ДМАТ), мозкової фракції натрійуретичного пептиду (NT-pro BNP) в крові (імуноферментний аналіз), мікроальбумінурії (МАУ). До початку дослідження всі хворі отримували еналаприл, бісопролол, аторвастатин. Серед них 53 хворих продовжили курс небівололом 2,5–5 мг/добу (1-ша група); 17 хворих – бісопрололом 2,5–5 мг/добу (2-га група). Обстеження проведено до та через 4 тиж лікування. Контрольну групу становили 20 здорових осіб.

Результати. За результатами офісного АТ та ДМАТ у всіх хворих виявлено недостатній контроль АТ із середнім рівнем – (159±11/88±12) мм рт. ст. У 1-й групі через 4 тиж лікування достатнього контролю АТ досягнуто у 40 (75,00 %) випадках (Р<0,05). У решти хворих АТ знизився на 20–30 % порівняно з початковим рівнем (Р<0,05). У 2-й групі достатній контроль АТ – у 9 (53,00 %) випадках (Р<0,05). У решти хворих відзначено тенденцію до зниження АТ (Р>0,05). Аналіз результатів ЕхоКГ виявив порушення систолічної та діастолічної функцій лівого шлуночка (ЛШ) за всіма показниками. Через 4 тиж лікування в 1-й групі відзначено тенденцію до зниження товщини міжшлуночкової перегородки та задньої стінки ЛШ, при цьому маса міокарда ЛШ достовірно зменшилася на 30 % порівняно з початковим рівнем (Р<0,05). КСР та КДР зменшилися на 6 % (Р>0,05), КСО – на 20 % (Р<0,05), КДО – на 12 % (Р<0,05), ФВ ЛШ зросла на 5 % (Р>0,05) порівняно з початковим рівнем. У 2-й групі виявлено незначне зменшення об’ємнометричних показників серця (Р>0,05). Базальний рівень NT-pro BNP майже в 3 рази перевищував рівень у контролі (Р<0,05) та знизився в 1-й групі на 30 % (Р<0,05), в 2-й групі – на 7 % (Р>0,05) порівняно з початковим рівнем. Рівень МАУ був вищим за норму у всіх хворих та знизився в 1-й групі на 39 % (Р<0,05) і практично не змінився в 2-й групі (Р>0,05).

Висновки. Підвищення ефективності лікування з включенням бісопрололу за 4 тиж можна пояснити покращанням сприйняття терапії. Більш виражений антигіпертензивний ефект небівололу вірогідно пов’язаний з його кардіо- і нефропротективними впливами, про що свідчить зниження рівня NT-pro BNP та інтенсивності МАУ.

Эхокардиографические предикторы рецидивов фибрилляции предсердий у больных с артериальной гипертензией.

Н.Т. Ватутин, Н.В.Калинкина, А.Н. Шевелёк.

Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького.

Цель – изучить роль параметров эхокардиографии (ЭхоКГ) в прогнозировании риска рецидивов фибрилляции предсердий (ФП).

Материал и методы. Обследованы 68 пациентов (42 мужчины и 26 женщин, средний возраст (54,7±10,5) года) со стабильной ишемической болезнью сердца (ИБС), мягкой или умеренной артериальной гипертензией (АГ) и компенсированной хронической сердечной недостаточностью, имевших пароксизмы ФП в анамнезе и синусовый ритм на момент начала исследования. Все пациенты принимали ингибиторы ангиотензинпревращающего фермента, бета-адреноблокаторы, статины, антитромбоцитарные и антиаритмические препараты III класса. Исходно больным выполнялась ЭхоКГ в М-модальном, двухмерном и допплеровском режимах по стандартной методике на ультразвуковом аппарате "Acuson–Aspen" (США) с помощью датчика 2,5 МГц с углом секторальной развертки 75° в положении больного на спине или левом боку. В течение последующих 6 мес ежемесячно оценивали наличие рецидивов ФП.

Результаты. На протяжении 6 мес у 38 (56 %) пациентов были зафиксированы пароксизмы ФП, у 30 (44 %) – сохранялся синусовый ритм. У пациентов 1-й группы по сравнению со 2-й достоверно (Р<0,05) больше были диаметр левого предсердия (ЛП), толщина задней стенки (ЗС) левого желудочка (ЛЖ) и индекс массы миокарда (ИММ) ЛЖ. В 1-й группе значения ИММ, соответствующие критериям гипертрофии миокарда (ИММ 125 г/м2 для мужчин и 110 г/м2 для женщин), регистрировались значительно чаще, чем во 2-й (53 % и 17 % соответственно, c2=7,84, р=0,005). При оценке параметров трансмитрального кровотока было обнаружено значимое (Р<0,05) снижение пика Е, возрастание пика А и уменьшение в результате этого отношения Е/А у пациентов 1-й группы по сравнению с лицами 2-й, что, по-видимому, свидетельствовало о более тяжелых нарушениях процессов расслабления миокарда. Это подтверждалось и большей частотой выявления среди больных 1-й группы диастолической дисфункции ЛЖ (32 % и 10 % соответственно, c2=5,09, р=0,024). Во всех случаях ее тип соответствовал недостаточной релаксации. Показатели систолической функции ЛЖ у пациентов 1-й и 2-й групп не различались. По результатам многофакторного логистического регрессионного анализа значимыми (Р<0,05) факторами риска рецидивов ФП были диаметр ЛП > 4,1 см (отношение шансов (ОШ)1,08; 95 % доверительный интервал (ДИ) 1,02–1,32), ИММЛЖ > 122 г/м2 (ОШ 1,12; ДИ 1,03–1,54) и наличие диастолической дисфункции ЛЖ по типу недостаточной релаксации (ОШ 1,28; ДИ 1,18–1,65).

Выводы. У пациентов со стабильной ИБС и АГ эхокардиографическими предикторами рецидивов ФП являются диаметр ЛП > 4,1 см, ИММЛЖ > 122 г/м2 и наличие диастолической дисфункции ЛЖ по типу недостаточной релаксации

Распространенность гиподинамии у студентов-медиков с разным уровнем артериального давления.

Н.Т. Ватутин, Е.В. Склянная.

Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького.

К началу XXI века распространенность артериальной гипертензии (АГ) приобрела характер эпидемии. Повышенное артериальное давление (АД) все чаще выявляется у лиц молодого возраста и подростков. Однако распространенность факторов риска АГ у этой категории населения недостаточно изучена.

Цель – изучить распространенность гиподинамии у студентов-медиков с разным уровнем артериального давления (АД).

Материал и методы. Объектом исследования послужили 476 студентов 5-го курса медицинского университета. Было проведено одномоментное выборочное эпидемиологическое исследование для выявления АГ и ее связи с гиподинамией. Программа исследование включала троекратное измерение АД и заполнение специального опросника, направленного на выявление гиподинамии. Для анализа распространенности гиподинамии в зависимости от уровня АД все обследованные были разделены на 4 группы. К 1-й (n=94) были отнесены лица, имеющие оптимальное АД (ниже 120/80 мм рт. ст.), ко 2-й (n=216) – нормальное (120/80–129/84 мм рт. ст), к 3-й (n=125) – высокое нормальное (130/85–139/89 мм рт. ст.), к 4-й (n=41) – повышенное (140/90 и выше мм рт. ст.). Статистическая обработка данных была проведена на персональном компьютере в лицензионном пакете программы MedStat.

Результаты. Среди обследованных 1-й группы гиподинамия встречалась у 28 лиц (29,8 %, 95 % ДИ 20,9–39,5 %), во 2-й группе – у 87 (40,3 %, 95 % ДИ 33,8–46,9 %), в 3-й – у 74 (59,2 %, 95 % ДИ 50,4–67,7 %), в 4-й – у 36 (87,8 %, 95 % ДИ 75,8–96,1 %). Использование метода множественных сравнений выявило достоверное увеличение распространенности гиподинамии в группах с более высоким АД (Р<0,001, c2=49,93, k=3). Так, гиподинамия достоверно чаще наблюдалась в группе с высоким нормальным АД, чем в группе с нормальным (P=0,013, c2=10,72) и в группе с гипертензией, чем в группе с высоким нормальным АД (P=0,007, c2=12,16). Среди лиц с оптимальным и нормальным АД распространенность гиподинамии достоверно не отличалась.

Выводы. По мере повышения АД распространенность гиподинамии у студентов-медиков достоверно нарастает.