Реформування охорони здоров’я — давно очікуваний крок, не бажано б спіткнутися

Реформа (від лат. reformо — перетворення) — зміна, перевлаштування, перетворення якої-небудь сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ), що не знижує основи існуючої соціальної структури; формально — це нововведення будь-якого змісту, але більш-менш прогресивне.

Радянський енциклопедичний словник, 1982

Постановою Кабміну України №208 «Деякі питання удосконалення системи охорони здоров’я» від 17 лютого 2010 року затверджені Основні концептуальні напрямки реформування, у яких передбачена підготовка проектів законодавчих актів щодо регулювання порядку надання допомоги, а також намічені шляхи удосконалення системи контролю за якістю діагностично-лікувального процесу, забезпечення підготовки та перепідготовки кадрів, класифікації закладів охорони здоров’я за рівнем надання медичної допомоги. У постанові передбачається на законодавчому рівні гарантований обсяг безоплатної допомоги та перелік платних послуг, що надаються на медичних етапах. Також плануються завершення робіт із створення стандартів надання медичної допомоги і структурна реорганізація галузі тощо.

Визначено три основних етапи реформування.

Перший етап полягає в прийнятті базових законів, створенні адекватної системи управлінської вертикалі, централізації коштів для надання первинної допомоги і розробленні нормативно-правової бази реформування.

На другому етапі (2011–2012 роки) передбачається реалізація у Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій областях пілотних проектів щодо реформування охорони здоров’я; розмежування її рівнів шляхом створення центрів первинної допомоги, госпітальних округів і високоспеціалізованих медичних закладів; подушне фінансування закладів первинного рівня; перехід від фінансування закладів вторинного та третинного рівнів за предметною ознакою до глобального бюджету та оплати за послуги.

На третьому етапі (2013–2014 роки) планується створення медичного простору, а також агенції з експертизи якості медичної допомоги, раціонального медичного маршруту пацієнтів, передбачена підготовка запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування.

Безумовно, необхідність реформування охорони здоров’я назріла давно, вона нагальна, але чи варто це робити поспіхом під час кризи, коли немає належного фінансування (так, тільки у Вінницькій області в бюджеті на медицину виділено на 20 млн грн менше, ніж у минулому році), не підготовлена база, суттєво не вистачає підготовлених сімейних лікарів тощо. Ми ще раз наголошуємо, що обов’язково потрібно поліпшувати методи профілактики та лікування захворювань, наближати медичні послуги до населення, особливо в сільській місцевості. Усе це допоможе підвищити і рівень життя на селі. Але поспішність має бути виправданою.

У зв’язку з цим декілька ремарок.

Перша: реформування на сьогодні не в усьому відповідає кращим традиціям нашої охорони здоров’я. Ми забуваємо старе гасло: «Кадри вирішують усе». Охорона здоров’я ще не готова замінити педіатрів на першому етапі на сімейних лікарів без солідної базової підготовки їх із педіатрії в широкому розумінні цього слова. Сімейних лікарів потрібно готувати не тільки в інтернатурі, а впродовж усього періоду навчання студента в університеті, можливо, на створеному факультеті сімейних лікарів із передбаченим у програмі збільшенням навчальних годин на теоретичну і практичну педіатрію й суміжні дисципліни (дитячі інфекції, хірургію тощо). Заміна давно працюючих дільничних терапевтів та інших фахівців шляхом підготовки на нетривалих курсах із сімейної медицини на сімейних лікарів може призвести до того, що ми зганьбимо добру ідею сімейної медицини. Сімейний  лікар — це поклик душі. Його треба готувати не один рік. А поки що мама або бабуся хворого малюка буде прагнути проконсультувати його в педіатра, а не в сімейного лікаря.

Не хочеться знову вчитися на своїх помилках. Справедливо кажуть: щоб навчитися ходити — треба ходити. Навчаться й сімейні лікарі — потрібен тільки час.

Тепер звернемося до цифр. Як повідомляє Державний комітет статистики, за 11 місяців минулого року народилося 456,9 тис. немовлят, це на 14,5тис. менше, ніж у 2009 році.Їх максимально треба зберегти.Це майбутнє України! А для цього поки що потрібний педіатр.

Друга ремарка. Не змінить суті справи просте перейменування дільничних лікарів на сімейних або створення госпітальних округів замість районних лікарень, якщо це не буде підкріплено комплексом конкретних заходів щодо забезпечення закладів охорони здоров’я відповідними приміщеннями, новітнім обладнанням, соціальним забезпеченням медичних працівників житлом, достойною заробітною платою… За відсутності всього цього на перших порах медикам доведеться працювати, як кажуть, «із коліс», і можливі наслідки тяжко передбачити. І вийде, що хотіли як краще, а вийшло як завжди.

Третя. Чи можна говорити про підвищення доступності медичної допомоги у зв’язку зі створенням госпітальних округів (туди входитимуть для медичного обслуговування по декілька районів після того, як будуть закриті стаціонари на першому етапі)? Це при наших шляхах, відсутності достойного транспорту та інших наших негараздах? Районний адміністративний поділ залишається попереднім. Хто зможе відвідувати в госпітальному окрузі госпіталізованого туди хворого з дальнього села сусіднього району і як це позначиться на хворому та його сім’ї?

А чи можна буде провести детальне обстеження хворого на першому етапі (лабораторне, рентгенологічне, радіоізотопне, апаратне тощо)? Чи, може, будемо направляти їх у стаціонар госпітального округу на обстеження? А може, доведеться ще десь створювати діагностичні центри? Багато запитань.

Реформування може мати успіх лише в тому випадку, якщо всі медичні працівники, особливо лікарі і медичні сестри, будуть мотивовані на успіх. Відомий економіст В. Рапопорт (1981) писав, що всі ми беремо участь у процесі управління незалежно від того, чи підписуємо накази, чи виконуємо їх або навіть ігноруємо. Де б ми не працювали, уся наша суспільно значуща діяльність регулюється управлінським процесом. Усі ми, учасники системи управління, виконуємо різні ролі, перед нами стоять різні завдання. Вирішення цих проблем потребує професійної кваліфікації і всебічного аналізу проблем, що стоять перед виконавцями, а також фахових досліджень і їх практичного опрацювання. Пам’ятаймо про це.

Вирішення багаторічних складних проблем реформування, що стоять перед державою, можливе лише при наявності ініціативних, сміливих у рішеннях, досвідчених керівників охорони здоров’я при наявності необхідної матеріальної бази.

Нам здається, що перед початком реформування потрібно було б провести широке обговорення його на місцях, хоча б серед лікарів, представників місцевої адміністрації і населення, заслухати пропозиції, намітити теми дій. Ще Расул Гамзатов зауважував, що кульгавий обжене вершника, якщо знає, куди йти, і якщо він має мету. Отже, усі учасники процесу реформування повинні діяти згуртовано, мати позитивну мотивацію на виконання поставлених задач, належною мірою ідентифікувати себе з групою виконавців. Виконавці обов’язково повинні знати про інтелектуальні, економічні й організаційні ресурси, які їм виділені, що буде сприятливим у випадку, коли знадобиться їх використання.

Колективу повинна бути притаманна організаційна гнучкість — здатність до змін своєї форми тією мірою, що якнайкраще відповідатиме найближчим завданням. При цьому у випадку зміни завдання колектив може змінити і свою організацію. Як казали прадавні римляни: Canditio sine qua non («Обов’язкова умова»).

Часи, коли достатньо інформованими повинні бути тільки перші особи, уже давно минули. Китайці кажуть, що мудрий не той, хто все знає, а той, хто виправляє свої помилки. Про важливість розумної адміністрації в медицині говорили М.І. Пирогов, І.М.Матюшин (1978) та інші.

І четверта ремарка. Згідно з попередніми підрахунками, чи не буде супроводжуватися реформування скороченням кількості ліжок, лікарів, медичних сестер? А замість лікарів, які займаються обстеженням і лікуванням хворих, чи не збільшиться адміністративний персонал, як це у нас буває?

Майбутній завершальний етап реформування буде характеризуватись не тільки збільшенням кількості установ, що беруть участь в експерименті, але і значним підвищенням ролі органів охорони здоров’я на місцях у керівництві цим процесом. Це пов’язано з тим, що при подальшому його розширенні централізоване керівництво ускладниться. Крім того, органи охорони здоров’я на місцях повинні забезпечити проведення експерименту й постійний аналіз його підсумків по кожному закладу з обов’язковою експертною оцінкою якості медичної допомоги.

Критикувати ми всі можемо, але щоб і нас в цьому не звинуватили, запропонуємо один із можливих варіантів не припинення реформування, а безболісного продовження його. По-перше, слід терміново почати готувати кадри на базі університетів із посиленим вивченням педіатрії й суміжних до неї дисциплін. Така підготовка в інтернатурі повинна бути розрахована не менше ніж на три роки. По-друге, там, де за планом передбачено відкриття центрів сімейної медицини та є підготовлений фахівець і відповідне приміщення, почати його оснащення необхідним обладнанням та апаратурою і починати працювати. Одночасно в передбачених населених пунктах за кошти місцевого бюджету почати будувати або перебудовувати приміщення, оснащувати їх, по мірі готовності й наявності потрібних фахівців відкривати центри сімейної медицини, а може, тимчасово у штат їх включати педіатрів-пенсіонерів. По-третє, відкриття госпітальних центрів поки відстрочити.

І насамкінець, тільки належне фінансування, виявлення внутрішніх ресурсів, матеріальних можливостей, раціональне використання персоналу, впровадження ефективних заходів наукової організації праці (чому буде сприяти й атмосфера експерименту) дозволить досягти намічених результаті